Життя іде і все без коректур, І як напишеш, так уже і буде… Л. Костенко

Нескінченне прагнення бути кращим є обов’язком людини. Це вже саме по собі є винагородою. Усе інше в руках Божих… Махатма Ганді

ВИПУСКУ В СВІТ ЗБІРКИ СПРИЯЛИ: педагогічний колектив учителів Київської гімназії східних мов №1, випускники, батьки, ті, заради кого… ідейний та творчий натхненник: Оксана Проскура, директорка Київської гімназії східних мов № 1, Заслужений працівник освіти України, учитель вищої категорії, вчитель-методист, учителька математики; упорядник та літературний редактор: Наталія Тихоненко, відмінник освіти України, учитель вищої категорії, вчитель-методист, голова МО, учителька української мови та літератури; відповідальний редактор: Алла Олійник, кандидат педагогічних наук, учитель вищої категорії, вчитель-методист, методист КГСМ №1,учителька української мови та літератури; креативний редактор: Оксана Манжелій , заступник директора з НВР, відмінник освіти України, учитель вищої категорії, вчитель-методист, учителька української мови та літератури; фаховий експерт: Оксана Стаховська, відмінник освіти України, учитель вищої категорії, вчитель-методист, учителька української мови та літератури; оригінальний дизайн: Мирошниченко Ганна.

85-річна історія Київської гімназії східних мов №1 унікальна: заснована в 1936 році як школа для дітей з Іспанії, сьогодні вона є потужним, єдиним в Україні державним закладом освіти, де навчають семи східних мов. До цієї збірки увійшли 85 історій успіху тих, хто сам став історією гімназії: учителів, вихователів, батьків, випускників різних років, серед яких дипломати, співробітники міжнародних організацій та установ, журналісти, лікарі, юристи. Та головне — це особлива спільнота Людей, для яких доля гімназії — їхня доля. Сучасне покоління гімназистів, учителів, батьків продовжують славні традиції КГСМ №1. Для них гімназія східних мов №1 — це назавжди!

Моя гімназія. Моє життя. Моя історія… (До 85-річчя Київської гімназії східних мов №1- 85 історій-сповідей): Збірка творів учителів, випускників, батьків як мандрівка з минулого в сьогодення з повагою та шаною рідній альма-матері. Київ: КГСМ №1, 2023 …с.

Усі права застережено. Цю книгу не слід відтворювати жодним способом без письмової згоди авторів.

Зміст

І. Дивись вперед із надією, назад - із вдячністю, вгору - з вірою, навколо - з любов’ю… Розпочинаємо історії…

«Невипадкові випадковості або мандрівка машиною часу» (Гортаючи сторінки журналу «Радянська жінка» 1956 року…)

ІІ. Хто осягає нове, плекаючи старе, той може бути вчителем… Учителі з любов’ю в серці ІІІ. Гімназія щаслива своїми випускниками… Спогади випускників ІV. Моя сім’я –моє дихання, моя сім’я – моя надія, моя сім’я – мій сенс життя… Із вдячністю від батьків

«Хто осягає нове, плекаючи старе, той може бути вчителем…» Конфуцій

Проскура Оксана Андрук Людмила Вдовиченко Карина Завгородня Лариса Литвин Наталя Лісова Мар’яна Мазепова Олена Манжелій Оксана Марченко Марина Масловська Людмила Новицька Ніна Олійник Алла Олімпієва Надія Орчинська Ніна Павленок Тетяна Пастущак Галина Пащенко Валентина Рудь Ольга Савченко Михайло Сегеда Жанна Соболь Антоніна Сократова Людмила Степанюк Олена Темченко Людмила Тихоненко Наталія Харчук Катерина Янковська Марія

Гімназія щаслива своїми випускниками…

Салата (Орленко) Оксана

випуск 1982

Голод (Пряхіна) Віта

випуск 1994

Тараненко (Капітанська) Лілія

випуск 1996

Комісаров Костянтин

випуск 1996

Шутови Наталія та Андрій

випуск 1997

Суткова (Тавокіна) Юлія

випуск 1997

Задорожна Олена

випуск 1998

Петрова (Савченко) Алла

випуск 1999

Федоренко (Кануннікова) Маргарита

випуск 2000

Повалій Денис

випуск 2000

Рушелюк Євген

випуск 2002

Кривов’яз Вадим

випуск 2002

Бартащук Ігор

випуск 2003

Гайдай Катерина

випуск 2003

Сломчинська Світлана

випуск 2003

Станішевський Сергій

випуск 2003

Жандоров Микола

випуск 2003

Семенюк Віктор

випуск 2003

Корда Ольга

випуск 2003

Старушенко Олеся

випуск 2003

Волкова(Божко) Наталія

випуск 2003

Михайлов Роман

випуск 2003

Перепелиця Євген

випуск 2004

Владіміров Олексій

випуск 2004

Война(Ямкова)Марина

випуск 2004

Ревнова Марія

випуск 2004

Дашкевич Наталія

випуск 2005

Муха Сергій

випуск 2005

Шинкаренко Євгенія

випуск 2006

Маттгард (Дармостук) Ольга

випуск 2006

Чернишев Олексій

випуск 2006

Збаравська Іванна

випуск 2007

Мазніченко Ольга

випуск 2007

Протченко Олена

випуск 2009

Гасанова Вікторія

випуск 2009

Непомнюща (Таранович) Олександра випуск 2009 Панченко Інна

випуск 2010

Ніцой Леся

випуск 2010

Кондратюк Роман

випуск 2010

Соловйова Вікторія

випуск 2010

Сєров Олексій

випуск 2011

Вербицький Володимир

випуск 2011

Чжа Сяо лан

випуск 2011

Дубенко Дмитро

випуск 2011

Гайдук Вікторія

випуск 2012

Брильова Дарина

випуск 2013

Зайшлий Ігор

випуск 2013

Маркіна Ліза

випуск 2014

Гончарук Дар’я

випуск 2015

Рог Анастасія

випуск 2016

Лавринюк Дарина

випуск 2018

Коверзнєва Ірина

випуск 2020

Ступак Дарія

випуск 2020

Ковбасюк Андрій

випуск 2020

Тогобіцька Валерія

випуск 2020

Курінна Анна

випуск 2021

Моя сім’я –моє дихання, моя сім’я – моя надія, моя сім’я – мій сенс життя, який ні за що не втратити…

Березіна Світлана Боклан Ірина Журавльов Володимир

випуск 1993

Кравченко (Гуйт) Анна

випуск 2001

Летій Наталія Пацановська Юлія Уманець Євгенія Ялова Олена

«Невипадкові випадковості або мандрівка машиною часу» (Гортаючи сторінки журналу «Радянська жінка» 1956 року…)

14

Теплий осінній день. Лагідно світить сонечко. Шурхотить під ногами опале листя. Листопад 2021 року. У Київській гімназії східних мов №1 звичайний робочий день. Хоча все ж незвичайний. Не чути дитячого гамору на шкільному подвір’ї, не поспішають учителі коридорами на урок, а сидять у кабінеті за комп’ютером і проводять уроки онлайн, не п’янить із їдальні запахом щойно спечених пиріжків. Гімназія ніби піддалась короткому осінньому перепочинку. Запроваджено дистанційне навчання. Дорогою поспішає скромно вдягнена пані. На мить зупинилася біля дверей, потім рішуче ввійшла. - Вітаю. Чи не можу я побачитись із директоркою… Маю важливу справу. Інколи так буває, що випадкова зустріч дещо змінює у твоєму житті або в житті цілого колективу. Ось і цього разу незнайома жінка принесла з собою безцінний скарб: частину спогадів із минулого життя нашої рідної гімназії, закарбованих у старому журналі. Ось він, журнал «Радянська жінка» за жовтень 1956 року. Дивовижно! Ми зможемо дізнатися, чим жила гімназія 65 років тому ?! Тож розпочнімо мандрівку в часі… «Володя Цукор звик прокидатися рано. Ось і тепер, розплющивши очі, він побачив велику спальню, щедро залиту ранковим сонцем, товаришів, що спали у світлих ліжках…Усі вони вчаться в сьомому класі школи-інтернату №1 у Святошині й живуть у цьому чудовому трьохповерховому домі, перед яким чатують стрункі сосни». Уже давно школа-інтернат перетворилася на гімназію, але за всім продовжують спостерігати сосни, ці німі свідки багаторічної історії нашого освітнього закладу. Продовжуємо подорож затишними коридорами, уявляємо, як у далекому 1956 році зустрічали учнів «просторі класи з блискучими білими партами й кольоровими дошками, які в першокласників розліновані, як зошити – у клітинку та косу лінію…, у фізичному, хімічному, біологічному кабінетах усе наочне приладдя та меблі виблискували незайманою фарбою. У широких

15

коридорах під ногами строкаті доріжки, біля вікон горщики з квітами, на столиках, укритих вишитими серветками, емальовані чайники з водою…Смачно пахне сніданок, який розносять чергові Наташа Вишневська, Олег Гергель і Марійка Москаленко. Вони такі задоволені, коли бачать, із яким апетитом снідають малюки… Електричний дзвоник сповіщає про початок уроків у семи класах школи-інтернату…» Цікаво, де ці діти нині і як склалася їхня доля? На жаль, нам про це не відомо, проте хочу вірити, що вони завжди приємно згадували час, який прожили в цьому закладі. Скільки часу минуло… Перевіримо, чи змінилося ставлення учнів до навчання за роки? Зазирнемо на урок геометрії до сьомого класу: «Добре відповідає Галя Томенко. Впевнено підносить руку Володя Цукор, щоб щось додати. Він тепер значно активніший на уроках. Ніщо не заважає йому вчасно виконувати під наглядом вихователя домашні завдання… Тихо в коридорах під час уроків». О! Сучасні школярі такі ж активні, так само завзято відповідають на уроках. Чудово! Росте гідна зміна! Читаю далі: «У кабінеті директора школи-інтернату Тетяни Костянтинівни Паладієвої проходить бурхлива нарада: зібралися будівельники, товариші з райкому та міськкому партії, з міського відділу наросвіти…Директор говорить про невиконані обіцянки будівельників… Будівельник Василь Іванович Кирюхін знову запевняє…» Дивно, вже давно не існує таких організацій, а наради в кабінеті директора проходять так само бурхливо, коли йдеться про ремонтні роботи в гімназії, адже директори завжди турбуються про те, щоб усім було комфортно, по-домашньому затишно перебувати в її стінах. Батьки нинішніх гімназистів можуть прийти до директорки Оксани Іллівни за порадою та підтримкою або з якимось проханням, як колись, у 1956 році, «прийшла мати Сашка Юшина до директора не скаржитись і не розпитувати, як тут живеться хлопчику. Вона вже декілька разів побувала в сина, усе сама побачила… і ось прийшла просити, щоб до школи-інтернату взяли ще двох її дітей…», адже тут завжди цікаво й весело навіть після

16

уроків. Донині в гімназії є багато гуртків, які учні обирають за власним бажанням. Сучасні школярі більше захоплюються сходознавством, комп’ютерними технологіями, відвідують спортивні секції. А чим цікавились учні шістдесят п’ять років тому? У журналі зазначено: « Працюють хоровий і балетний гуртки, гурток юних натуралістів, спортивний, бібліотечний, драматичний», на вихідні вихованці школи-інтернату мали можливість поїхати до оперного театру дивитись «Пана Коцького», а ляльковий театр приїхав із виставою до школи». Отже, життя в гімназії триває! Одні учні, мов пташенята, вилітають із материнського лона гімназії, інші приходять, щоб насититися її животворною силою й понести з собою назавжди, а потім знову повернутись уже в дітях, онуках… Сподіватимемось, буде тривати ще довго-довго!.. Тож живи, процвітай, молодій, наша рідна гімназіє, ще многая літа!

17

ВІРЮ. СПОДІВАЮСЯ. ЛЮБЛЮ!

Моя сторінка історії довжиною в 7 років у Книзі Київської гімназії східних мов №1 розпочалася тепер уже далекого 2015 року. У серпні, переступивши поріг гімназії, я навряд чи уявляла, яким буде цей шлях. Зустрівши тоді Антонюка Павла Павловича, почула з його вуст якусь містичну цифру: «Двадцять п’ять». Чомусь подумалося, що маю вигляд на таку приємну для кожної жінки кількість років. Але зміст був значно глибший… Хіба ж я могла уявити, наскільки глибший!.. Відтоді й торую цей директорський довгий та непростий шлях. І де мені було знати, що він буде звивистим, часом із ритвинами, епічно-драматичним, сповненим небезпек, часом заплутаним. Але забувалося все й пробачалося все, коли зустрічала серед колег людей добрих і щирих (а таких була більшість), відданих друзів і однодумців, батьків учнів. Родина стала підтримкою та опорою в усіх моїх починанннях. Але діти, наші учні – це те, що завжди мотивувало не зупинятися, йти, а часом бігти до поставленої мети. Хронометраж подій за ці майже вісім років такий насичений, що, певно, вистачило б для когось не на одне життя… У 2015, у перший же рік моєї роботи на посаді директора, було відкрито Клас Конфуція, у якому діти навчалися китайської не лише у наших високопрофесійних педагогів, але й здобували знання з мови від її носіїв. А вже за рік, за сприяння Уряду Китайсько Народної Республіки, відбулося відкриття сучасних лінгафонних кабінетів у нашому закладі. На вшанування пам’яті Антонюка Павла Павловича – фундатора сходознавчої освіти в Україні, який працював на посаді директора гімназії 25 років, став натхненником і засновником Київської гімназії східних мов №1, на головному фасаді гімназії в листопаді 2016 урочисто було відкрито меморіальну дошку цій непересічній особистості. 2018 рік дав можливість учителям східних мов пройти стажування в Китайській Народній Республіці та в Республіці Корея, а гімназистам поповнити свої знанння в мовному таборі

19

(КНР). Саме тут, у Київській гімназії східних мов №1, започатковано термін «освітня дипломатія», саме тут він набув практичності та життєвості, бо став основою виховання та навчання наших гімназистів, а магістральна (не) конференція EdCamp, яка зібрала освітян із усієї України навесні 2019 в нашому закладі освіти, закріпила основні принципи освітньої дипломатії, які сповідуються в гімназії. Згадую започаткований у тому ж таки 2019 наш гімназійний конкурс «Піднебесна перлина», який тепер уже щороку збирає в дорогоцінне намисто тих, хто надалі поставив у своєму житті амбітні плани щодо синології. Непередбачуваний 2020-ий почав серйозно змінювати світ, який мав згуртуватися в боротьбі з Covid-19. Під загрозою опинився освітній процес. Але ми й тут не схибили – запровадили дистанційне навчання, швидко подолавши нові виклики, здобувши на раз стільки навичок, що раніше про це годі було й думати. Попри всі труднощі, пов’язані з пандемією, самі ініціювали й одними з перших в Україні у грудні 2020 року гідно пройшли інституційний аудит, який засвідчив, що ми єдина команда, об’єднана, творча, заповзята, готова до вирішення задач із двома «зірочками». Надзвичайно насиченим подіями виявися 2021 рік. Наша освітня дипломатія в стінах закладу здобула практичну підтримку за його межами. Було підписано низку важливих для гімназії (а ми переконані, що й для країни) документів: меморандум про співробітництво між Київською гімназією східних мов №1 та Міністерством закордонних справ України, меморандум про співпрацю з Українською асоціацією китаєзнавців, укладено угоду про подальшу співпрацю з Дипломатичною академією України імені Геннадія Удовенка при МЗС України. У рамках співпраці Міністерства освіти України та Міністерства освіти Турецької Республіки, а також за сприяння Міністерства закордонних справ

20

України в гімназії розпочав працювати вчитель, носій турецької мови, пан Хасан Озкан. Започаткували онлайн і офлан-зустрічі з українськими та закордонними дипломатами, які за кілька років переросли в проєкт для старшокласників «Дипломатичні студії». Я проводжала та зустрічала дорогих серцю переможців конкурсу «Міст китайської мови» (КНР), які своїми знаннями та непересічними талантами дивували не лише Китай, а й увесь світ. А 2021-ий приніс перемогу в конкурсі нашому Андрієві Ковбасюку, якого підтримувала чи не вся Україна та українці по всьому світу. Неймовірна кількість заходів, якісь по-домашньому затишні та водночас велелюдні свята Першого вересня та Останнього дзвоника (інтелектуальній пікнік, гімназійний Хогвардс)… Яке безмежжя вражень, нових знайомств, кавово-чайних, офіційних зустрічей, прийомів у посольствах, мої освітні подорожі до Китаю, Республіки Корея та ще тисячі справ створювали коловерть мого директорського життя, додавали впевненості як керівникові й наснаги як звичайній людині, що все буде добре, що я на правильному шляху, а поруч ті, хто не зрадить, підтримають, змотивують, підставлять плече. Стільки планів попереду, стільки думок, мрій і сподівань!.. Але ніч 14 лютого своїм нищівним пекельним вогнем забажала знищити все, а головне – поставити крапку в історії Київської гімназіі східних мов №1. Тої найстрашнішої в моєму житті ночі я хотіла виплакати весь біль і розпач, який лещатами скував мене й не хотів відпускати. Ридаючи, зранку, під брудним дощем води, яка залила всі поверхи центрального корпусу, у задушливому смороді від пожарища, я вела стрім на всю Україну. Хотіла докричатися, достукатися до серця кожного, хто почув мій біль, бо не могла повірити, що це сталося зі мною. Лінгафонні кабінети, кабінети корейської, мови гінді, турецької, японської, арабської, класні кімнати, учительська… Усе знищила байдужа стихія вогню та води!.. Як рухатися? Усе спочатку? Де взяти душевні сили й ресурси?.. Чи чуєте, Павле Павловичу, де, де ті 25, які ви

21

мені заповідали, вручаючи віртуального ключа від гімназії, яка у своєму лоні за ці довгі роки прихистила тисячі учнів і вчителів?.. Але це сум’яття тривало недовго. Уже за кілька годин, коли ще не згасли останні спалахи мого вщент згорілого кабінету, біля неї – КИЇВСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ СХІДНИХ МОВ №1 – святая святих науки й мрій на майбутнє, зібралися вчителі, учні, їх батьки, випускники… «Відбудуємо!» – читалося в їх очах. І я беззастережно повірила, що ми ЇЇ відбудуємо, ВОНА птахом Феніксом постане із попелу!.. І це мало статися! Якби… Якби не війна... Я ставлю три крапки… Бо не зупинюся, бо ВІРЮ, СПОДІВАЮСЯ й ЛЮБЛЮ! Вірю в людей, вірю в Перемогу, вірю ЗСУ, сподіваюся на підтримку колег, учнів, їх батьків і всього світу! А люблю життя, роботу й мою ГІМНАЗІЮ! Оксана Проскура, директорка Київської гімназії східних мов № 1, Заслужений працівник освіти України, учитель вищої категорії, вчитель-методист, учителька математики

22

Теплого осіннього ранку одинадцять років тому я поспішала на співбесіду до Київської гімназії східних мов №1, навіть не уявляючи, що вона стане для мене не тільки місцем роботи, а й рідним домом. Мене в цей час переповнювали різні емоції: переживання, страху та гордості за те, що я стала часткою такого унікального закладу освіти з майже 80-річною історією. Кожного дня я пізнавала щось нове, вчила та вчилася сама. З великою повагою та шаною згадую тих людей, які допомагали та йшли поряд, наші гімназійні мандрівки та дипломатичні прийоми. Київська гімназія східних мов стала для мене колискою, де я, як маленька дитина, зростаю професійно. Вона подарувала чудових друзів, неймовірний колектив та неоціненний досвід. Не знаю жодного закладу освіти, де вивчають стільки іноземних мов, а саме - східних, втілюють такі освітні проєкти та заходи. Хочу бачити процвітання славетної гімназії ще довгий час, щоб учні, батьки та колектив пишалися тим, що працюють та здобувають освіту саме тут! Гімназія бачила різні часи, але вірю, що попереду будуть тільки нові звершення та втілення всіх планів. Ми творимо історію нашого закладу, тож нехай він буде красивим та сповненим тільки щасливих подій! Людмила Андрук, учитель історії

23

Один загублений папірець може вплинути на все життя

2001 року батьки віддали мене до Гімназії східних мов №1 м. Києва, де я мала вивчати китайську мову. У нас, першачків, усе було вперше — перша вчителька, перший урок, перший буквар і перший урок східної мови. Наша вчителька загубила папірець, де був розподіл по групах, тому перед нами постав перший у житті важливий вибір. «До вас прийдуть три вчителі, ви виберете, хто вам більше подобається, туди і йдіть», — сказала вчителька. Нарешті пролунав дзвоник на урок, і на порозі класу з’явилося три вчителі — китайської, корейської та в’єтнамської мов. Я підійшла до вчительки й запитала, куди мені йти. Відповідь була короткою: «Куди хочеш!». Я, п’ятирічна дівчинка (так-так, у школу я пішла в неповних шість років), стояла, дивилася на вчителів і не розуміла, що маю вчинити. Учитель в’єтнамської мови — це чоловік, а батьки казали не ходити з незнайомими чоловіками. Значить, на в’єтнамську мову не піду. Вибір зменшився. Учителька китайської не посміхається - на китайську мову не піду. Ось таким чином я обрала корейську мову. А вдома за вечерею відбулася розмова: - Що сьогодні було цікавого в школі? - Урок корейської мови, нам розповідали про корейські літери, і ми малювали. - Ні, доню, у тебе був урок китайської мови, і там ієрогліфи... - Нііііі! Корейської! Принесу зошит, покажу літери (я побачила розгубленість у погляді батьків). Але вчителька сказала, що ще можна змінити групу. Я завтра можу піти на китайську. -Хай уже буде так, — тихим голосом сказала мама. Чи подобалась мені корейська мова? Сказати важко, адже за перші чотири роки в нас змінилося стільки вчителів, що їх важко перерахувати на пальцях однієї руки. Але в 5-му класі все кардинально змінилося, у нас з’явилася нова вчителька корейської мови. Вона закохала нас у корейську мову. До нас приїздили волонтери з Кореї, які вчили грати на музичних інструментах;

25

каліграфії, тхеквондо тощо. І з 5-го класу в мене з’явилася мрія — вступити до КНУ ім. Т. Шевченка на факультет корейської мови. Цікаво, що ми не лише вчили мову, а й брали участь у різних активностях. До прикладу, із класним керівником та вчителем історії брали участь у різноманітних конкурсах, конференціях. Наш танок із віялом у яскравих ханбоках бачив не лише весь Київ, а й пів України. Потім був останній дзвоник, вступ до омріяного університету. Але школу згадувала постійно. - Ти так гарно говориш корейською, де ти її вивчала? - У Київській гімназії східних мов! Я вдячна гімназії, що познайомила мене з корейською мовою та культурою. І неочікуваний дзвінок у кінці серпня з пропозицією: «У нас є вакансія вчителя. Підеш?». «Піду», — не роздумуючи, відповіла. А зараз я щаслива бути частиною колективу Київської гімназії східних мов №1. …Ось так один загублений папірець, де було вказано, що я мала вчити китайську, вплинув на моє життя. Карина Вдовиченко, учитель корейської мови. Випуск 2012 року

26

Тридцять три роки… Як ви гадаєте, багато це чи мало?! Можливо, не так уже й багато, як для віку… Але саме тридцять три роки я працюю з єдиним записом трудової книжки в славетній Київській гімназії східних мов №1. Тридцять три найкращі роки мого дорослого свідомого життя. Тридцять три роки становлення, пізнання, учителювання… Пам’ятаю, як уперше студенткою-практиканткою переступила поріг незвичайного навчального закладу «китайського інтернату», як його усі тоді називали. Тут я навчалася та набувала перший педагогічний досвід. Уже тоді зрозуміла: щоб бути справжнім учителем, треба не лише гарно володіти предметом, який викладаєш, а бути терплячою, вміти пояснити незрозуміле, підібрати ключик до кожного учня. Пам’ятаю, як після закінчення педагогічного університету директор Павло Павлович Антонюк запропонував мені місце вчителя початкових класів, а я гордилася тим, що мала можливість розпочати свій учительський шлях саме тут. Пам’ятаю, як 1995 року за руку привела свого синочка Дениса до першого класу, пишаючись тим, що він навчатиметься у маминій школі. Пам’ятаю свій перший випуск - галасливий, метушливий, але такий близький та рідний. Це ніколи не можна забути. Пам’ятаю, як після здобуття другої освіти перейшла на посаду вчителя англійської мови, пізнаючи крок за кроком особливості нового фаху. Отож, коли у мене запитають, що для тебе Київська гімназія східних мов №1? Відверто та щиро відповім: гімназія – це частинка

27

мого життя, це частина моєї родини. Там я вчилася і вчила, мала та маю гарних наставників, колег, які з роками стали рідними, близькими друзями… Моя гімназіє, віват! Моя гімназіє, зі святом! Лариса Завгородня, учитель англійської мови

28

Коли трапляються ювілейні дати, мимоволі згадуєш прожите…

85-річний ювілей Київської гімназії східних мов №1 пов’язаний у мене не лише із 26-ма роками роботи в цьому навчальному закладі, а й з особистими враженнями та хвилюваннями… Гімназія наша розташована серед величних сосон та дубів у мальовничій місцині Святошинського району міста Києва. Гімназія, що пишається своєю історією, досвідом та здобутками. Школу я цю знала давно, бо поруч мешкають мої батьки, і моя мама працювала тут бухгалтером. У мене не було довгих роздумів, адже 1995 року мені запропонували перейти на роботу вчителем математики до тоді ще Київської гімназії-інтернату східних мов №1. Колеги дуже тепло зустріли, здавалося, що я була в цій школі завжди. Були молоденькі вчительки Тихоненко Н.М., Завгородня Л.В., Манжелій О.В., Масловська Л.Г., які з часом стали найближчим подружками! Нам завжди разом тепло, затишно, по-домашньому просто та легко. Тоді в гімназії-інтернаті навчалися й жили не лише київські діти, але й діти з багатьох куточків України: з Криму, із Закарпаття, Черкас, Житомира. А після закінчення випускники їхали навчатися до Китаю, Японії, Туреччини, Польщі, Німеччини, Чехії, США, Канади здобувати вищу освіту у найпрестижніших вишах України, світу. Неймовірно пишаюся своїми учнями, які з завзяттям дістаються вершин знань! Серед наших випускників є дипломати, сходознавці, юристи, спеціалісти в IT-галузі, економісти, військові, інженери, техніки, художники, артисти, лікарі тощо… Таланти багатьох учнів проявляються ще у гімназійні роки. Безліч гуртків, участь у різноманітних конкурсах, змаганнях та олімпіадах допомагають дітям розвиватися й проявити себе в різних галузях. Вражають спортивні досягнення наших учнів. Час біжить швидко. Ось і я маю чималий трудовий досвід. За плечима 38 років роботи в освіті, з них – 26 у рідній Київській гімназії східних мов №1. Посміхалося й мені учительське щастя. Пам’ятаю й люблю всіх своїх учнів. Немає жодного, за кого б довелося червоніти, успіхам багатьох неймовірно радію. Про

30

кожного з них можу говорити годинами! Поруч колеги, молоді й досвідчені, грамотні, творчі, амбітні. Сучасні засоби навчання для нас звичні й природні. Дякую долі, своїм близьким та рідним, колегам за те, що маю професію, яка навчила отримувати радість від своєї праці та від життя! Щиро вітаю всіх нас із 85-тим ювілеєм нашої найкращої гімназії! Неймовірно пишаюся тим, що вже понад чверть століття маю щастя й гордість бути частиною гімназійної родини! Бажаю нашій адміністрації та учителям безперечної поваги й міцних сил, батькам взаєморозуміння з дітьми та благополуччя в житті, нашим учням цікавого навчання, ґрунтовних знань і цікавого незабутнього дозвілля. А гімназія для кожного її учня буде не лише місцем здобуття освіти, нехай вона стане другом, порадником та надійним наставником у житті для них. Наталя Литвин, учитель математики

31

Пишаюся тим, що працюю в одному із найкращих закладів України - Київській гімназій східних мов 1, яка цьогоріч святкує своє 85-ліття. Моя історія – це історія нашої родини, мого чоловіка Євгенія, який із 1985 по 1990 рік навчався саме тут, у «китайському інтернаті», як його усі потайки називали. З особливою приємністю, теплотою, повагою та вдячністю Женя згадує директора Антонюка Павла Павловича – ерудовану, порядну, справедливу людину, яка вміла вислухати кожного, розраджувала та давала поради. У спогадах постає найцікавіше: екскурсійні поїздки, адже на кожних канікулах діти мандрували різними містами Радянського Союзу. Рига, Ленінград, Брест, Мінськ… Екскурсанти привозили сувеніри, дефіцити, а головне - неймовірні враження, бо відчували себе найщасливішими у світі. Діти інтернату були на державному забезпеченні й тому одяг, взуття, шкільне приладдя отримували безкоштовно. Для багатьох родин це було життєвим порятунком. На території ще знаходилась теплиця, де зазвичай проходили уроки природознавства, власне господарство, де тримали свійських тварин. Уявіть собі, ніхто не сперечався, коли клас “заступав” на чергування та прибирання. До речі, хлопці залюбки допомагали з розвантаженням машин, прибиранням снігу… Усе було весело, з азартом! Щомісяця вітали іменинників у облаштованому місці їдальні зі смаколиками. Запам’яталися уроки ритміки, що проходили в актовій залі, де відточували грацію танцю… Спогади…спогади…спогади…

32

Лише приємний напівсмак далекого безтурботного дитинства… Зі святом, гімназіє! З ювілеєм, рідна школо! Мар’яна Лісова, учитель основ здоров’я, соціальний педагог

33

Історія мого професійного успіху почалася восени 1992 року, коли після завершення східного факультету Санкт-Петербурзького державного університету, я разом із декількома колегами по фаху – Дмитром Мазеповим, Геннадієм Підгорним, Катериною і Сергієм Довбнями – приїхала в Україну на запрошення відомого українського сходознавця Валерія Сергійовича Рибалкіна, одного із засновників Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського Національної Академії наук України для того, щоб, за його словами, «розбудовувати українське сходознавство». Так сталося, що наша професійна діяльність із колегами розпочалася в Київській гімназії східних мов, де ми одними з перших в Україні почали викладати арабську, перську й мову гінді відповідно. То був непростий шлях, адже доводилося працювати буквально з нуля, в умовах цілковитої відсутності українських посібників східних мов, тим паче написаних для школярів різного віку. Тут варто згадати добрим словом Павла Павловича Антонюка, тодішнього директора гімназії, без повсякчасної підтримки й батьківської опіки якого цей процес навряд чи увінчався б успіхом. Але поступово,крок за кроком, колишня Київська гімназія № 1 з поглибленим вивченням китайської мови почала перетворюватися на потужний осередок сходознавчої освіти, рівних якому немає і понині. Перші контакти з працівниками посольств східних країн, перші спільні заходи, перші подорожі з туристичною і навчальною метою, як для викладачів, так і для учнів, – все це поступово закладало міцну основу для подальшої багаторічної плідної

34

співпраці. Ніколи не забуду туристичну подорож до Ірану, закритої на той час країни, яку ми з моїм колегою Геннадієм Підгорним майже авантюрно здійснили з 18 учнями нашої гімназії, і яку, мені здається, вони й досі разом зі своїми батьками тепло згадують… Для мене гімназія стала справжньою школою життя, де я навчилася не боятися труднощів, долати перешкоди на своєму шляху, ставити і досягати високі амбітні цілі і взагалі зрозуміти, чого я хочу від життя. Дякую гімназії за безцінний досвід, а також за друзів, яких я знайшла тут і які йдуть поруч зі мною все моє життя. Олена Мазепова, учитель перської мови (1992-2000 роки)

35

Цього смаглявого усміхненого чоловіка на подвір’ї гімназії зустрічало не одне покоління учнів і вчителів - спочатку школи-інтернату, потім гімназії-інтернату, а згодом і Київскої гімназії східних мов №1. Він мій найкращий татусь у світі Коваль Володимир Олександрович. А ще він є тим, у руках якого зварювальний апарат священнодіяв, чаклував, перетворюючи метал на лави чи столики для тенісу, спортивне знаряддя чи підставки для квітів. Коли я вперше ступила на територію гімназіі, тодішній директор Павло Павлович, вівши мене чи не екскурсією величезним подвір’ям, а потім і коридорами старовинної споруди, розповідав, що й те змайстрував мій тато, і це, і оту річ, й іншу. Гордість сповнювала малу: якою важливою людиною був тут мій батько! А коли вже навчалася в школі-інтернаті №1 із поглибленим вивченням китайської мови, то на перервах любила забігати до тата, а як він радів і нашидкоруч пригощав то печивцем, то яблучком. Згадую зараз - і сльози на очах: яке ж то щастя - поруч рідна людина! Тато ніколи не сварив за оцінки, якщо приносила в щоденнику «трійку» (рідко, але бувало й таке). Єдине, про що благав, коли любив довго розмовляти зі мною ввечері дома, - не соромити його. Я намагалася, хоча іноді (як і будь-якій дитині) пустощів неможливо було не уникнути. Саме тато наставляв порадами й на педагогічну ниву. У самого повоєнне дитинство було тяжким.Часом через те, що допомагав мамі по господарству та доглядати чотирьох молодших братів, не завжди встигав навчатися, але вчителів поважав, розповідав про них. Особливо, згадував Єву (яким же екзотичними видавалося тоді ім’я сільської вчительки) Дмитрівну, розповідав і про двоюрідного брата Василя Григоровича, який згодом став

36

директором школи в сусідньому селі. І в батьківських словах про вчительство чулася повага й шана. Саме це й хотів донести мені, коли вступала до університету. Можливо, тому й сам прийшов до гімназії, до якої прикипів усім серцем і душею. А згодом привів старшого сина, мого рідного брата - Олександра Володимировича Коваля (рік випуску -1983). Минали роки. Я скінчила навчання й сама не один десяток років працюю в гімназії. Декілька років тому в актовій залі в присутності всього колективу тата шанобливо проводжали на заслужений відпочинок. Оплески, квіти, слова вдячності. І сьогодні передаю вітання батькові від старожилів гімназіі. Дехто не забув навіть дату народження. І жовтнево-листопадового дня, вітаючи з черговою датою, переказую своєму дорогому Олександровичу (так його називали співробітники) щирі слова та побажання здоров’я й довгих літ. Завжди татусь запитує, що там у школі, й посмішка та зацікавлений погляд найрідніших у світі зеленокарих очей не сходять із приязного обличчя. Кожного пам’ятає та згадує, кожному вдячний, як і ті, хто були знайомі з моїм татом. Немає поруч багатьох - вічність забрала їх, але пам’ять лишається: так завжди згадує батько Антонюка Павла Павловича, із яким разом не лише вигадували якесь нове приладдя , а й говорили про життя. Знали один про одного все, стали для мене зразком справжньої чоловічої дружби та взаєморозуміння й поваги між колегами. Але час невблаганний… Тож ціную, рідний мій, кожну хвилину, проведену з тобою, свято вірю, що попереду ще багато років, протягом яких життєву мудрість і любов до життя, роботи та людей передаватимеш і своїм правнукам! Люблю тебе, мій Тату! Оксана Манжелій (Коваль), учитель української мови та літератури. Випуск 1988 року

37

Хімічка…

До китайського інтернату (так тоді називалася гімназія) мене привів збіг обставин – випадкових і трохи фантастичних. У вересні 1989 року моя дочка мала йти до першого класу. Школу для неї вибрала бабуся: вона десь почула про перший інтернат, навідалась туди та зустріла хлопчика, який доглядав віслючка і ввічливо відповів на запитання. Ці двоє цілковито підкорили маму, і в результаті ми стали першокласниками китайського інтернату. Цікаво, що протягом п’яти років роботи мені жодного разу не трапився цей доленосний віслючок. Отож наприкінці серпня ми прийшли з подругою на Львівську 25 на батьківські збори «першачків», по закінченні яких вона підбила мене піти до завуча й спитати, чи не треба їм учителька хімії. На той момент я вже кілька років працювала «хімічкою» в іншій школі, але продовжувати не дуже хотіла, та й до дочки ближче. Однак заявитися в школу в 20-х числах серпня й сподіватися на вакансію здавалось мені фантастикою, тому до завуча я зайшла просто так, ні на що не сподіваючись. Досі не знаю, що там було з попереднім хіміком, але Борис Захарович зустрів мене з цікавістю, порозпитував, «просвітив» рентгенівськими променями свого досвіду і… повів до директора. І в результаті - Пал Палич «благословив». У древньому кабінеті хімії зі столами в два ряди й кранами з раковинами посередині – у школі, де я вчилась, був такий самий – я знайшла біля дошки кілька переламаних указок завтовшки з руку немовляти. Але найцікавіше чекало мене в підсобці: припорошені пилом склянки- реактиви з потемнілими етикетками, здається, пам’ятали ще Менделєєва. Моя попередня школа – перша після універу – була новобудовою, кабінет хімії я створювала сама, закупала реактиви в нових акуратних баночках по 50, максимум – 100 мл з кришечками на різьбі. А тут стояли великі півлітрові склянки з притертими скляними пробками; на деяких, уявіть собі, був навіть позначений 1956 рік! Такі банки я бачила лише на хімфаці університету Шевченка - ми дивились на них із

39

благоговінням… Не зважаючи ні на що, я була в захваті й більшість часу у «вікнах» між уроками та після них порпалась у підсобці. Подумати тільки, я знайшла там навіть реторту – старовинну грушовидну посудину для перегонки з довгим носиком! Здавалось, ще трохи пошукати, і на запилених полицях підсобки знайдеться чарівна паличка. До учительської заходила тільки по журнал, знайомих поміж колег іще не було, з усіма просто ввічливо віталась. Але дуже швидко вивчила ім’я «Ніна Іванівна», бо учні незабаром почали нас плутати, мене називали «Нініванівною», а Ніну Іванівну, як з’ясувалось пізніше, «Марингеннадіївною». Якось таємнича Ніна Іванівна завітала в кабінет хімії – вона виявилась учителькою історії та права, ми познайомились та потоваришували. Пам’ятаю перше святкування Дня учителя. Мене мобілізували на нарізання цибулі до оселедця, і Катерина Петрівна, учителька географії та незмінний профорг, повчала, наче той армійський «дід» салагу: «Хто так ріже?! А остюки вирізати? Ви й чоловіку так цибулю ріжете?» Їй-Богу, кожного разу, старанно вирізаючи в цибулі «жопку», я не забувала настанови Катерини Петрівни! І побігли небуденні шкільні будні. Дочку ми на наступний рік перевели ближче до дому, а я залишилась. Чого тільки не було: війна з Пал Паличем за ремонт витяжки в кабінеті, туристичні походи, КВК «Учителі проти учнів», спільний із Ніною Іванівною урок «Суд над Лавуазьє», традиційні чаювання на великій перерві в кабінеті хімії у складі «хімічка, історичка й дві філологині» – до нас із Нініванівною приєднались Ірина Яківна з Галиною Іванівною. Учні: цікаві, розумні, нахабні, ліниві, істеричні – прекрасні! Один дев’ятикласник щоразу, як я до нього «несправедливо» ставилась, демонстративно викидав у вікно (2-й поверх) свій зошит і підручник. Я звикла, він теж – мирно ходив потім, підбирав їх під вікнами. Гадаю, я мала в учнів репутацію суворої тьоті, бо якось перед 8 березня батько одного недбалого учня чекав на мене під

40

кабінетом, мабуть, із подарунком. Чекав і боявся аж так, що коли я підійшла, нервово випалив: «Здрасьтє, я син Жукова…». А одного разу я встигла влітку піти з інтернату й повернутись знову-таки в серпні, точнісінько, як і вперше. Був початок 90х, у країні відбувались великі зміни. Вийшли нові підручники, зокрема, й хімії. Я написала на один з них рецензію та надіслала в Міністерство освіти. А звідти запросили мене на роботу головним методистом. Це ж підвищення – як не піти? Я й пішла. За два тижні перебрала всі шухляди у столі, переклала всі папірці, зрозуміла, що я тут лише гвинтик, нічого не вирішую, і… побігла до Пал Палича: «Візьміть мене знову!» Упіймала його просто на серпневій конференції. Він обійняв мене і прийняв вдруге до школи. Люблю школу! Марина Марченко, учитель хімії (1989-1994 роки)

41

Мрії мають властивість здійснюватись

Двадцять шість років педагогічної роботи в Київській гімназії східних мов №1 промайнули як один день. Добре пам’ятаю 25 серпня 1995… Саме цього року я закінчила Київський державний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. Донечку Іринку оформила до дитячого садочка, а сама вирішила шукати роботу. Від чоловіка, який працював дільничим інспектором у Святошинському районі, почула про відому на весь світ гімназію східних мов №1. І ось уже я перед славнозвісним закладом. Зайшовши до кабінету директора, побачила привітного, приємної зовнішності чоловіка в діловому сірому костюмі. Це мене трішки заспокоїло, тому що відчувала хвилювання. Познайомившись, дізналася, що його величати Павло Павлович Антонюк. Розпитавши мене про заклад вищої освіти, який я закінчила, про плани на майбутнє, відразу сказав написати заяву і наступного дня виходити на роботу. Саме цю людину пам’ятатиму завжди, оскільки він саме дав мені путівку в моє педагогічне життя. Додому поверталася окрилена, бо здійснилася мрія мого дитинства – стала вчителем…. Часу минуло вже багато. Я вважаю себе патріотом Київської гімназії східних мов №1 і цим пишаюся. Адже, як нині, пам’ятаю перший важкий рік у цьому закладі освіти, тому що зовсім молодій, без досвіду роботи, надали можливість працювати у двох 11-х класах. Як наголошував заступник директора з навчально-виховної роботи Пилипенко Борис Захарович : «Якщо цей рік витримаєте, випустите у світ гімназистів, повірте мені, будете працювати все своє життя на педагогічній ниві». Можливо, ці слова для мене стали пророчими й надали мені сил та енергії, того педагогічного запалу! Я навчилася працювати сумлінно, самовдосконалюючись, завжди досягати цілей та отримувати якісні результати. Тому маю за плідну працю безліч нагород: грамот, дипломів. На методичній кафедрі вчителів – філологів доля звела мене із прекрасними дружніми людьми, які були мені майже ровесниками. Згадую із вдячністю відмінника освіти України

43

Алефірову Віру Яківну, яка стала для мене наставником, учителем. Маючи великий педагогічний досвід, щедро ділилася ним, допомагала мені, підтримувала. Мабуть, саме завдяки цій прекрасній людині я стала вчителем-методистом, відмінником освіти України. Не знаю, як би могло скластися моє життя без порад цього педагога. Я вдячна долі, що вона звела мене саме з нею. Віра Яківна вже на заслуженому відпочинку, але й до цього часу я підтримую з нею зв’язки. Вона стала для мене моєю другою мамою після втрати дорогої мені людини - моєї матусі… Життя триває… Для мене Київська гімназія східних мов №1 – це мій другий дім, у якому пройшли найпрекрасніші роки моєї педагогічної юності… У життєдайну дорогу я випустила два покоління талановитої молоді, які стали відомими юристами, лікарями, акторами, перекладачами, дипломатами. Завдяки навчанню східних мов, випускники закладу освіти навчалися і навчаються не лише в Україні, але й за кордоном: у Великій Британії, Швейцарії, Канаді, КНР. Думаю: куди б не закинула доля гімназистів, вони завжди з любов’ю згадують шкільні роки життєвого становлення, учителів, які розвивали в них моральні цінності, віддавали їм душу й серце. А педагоги Київської гімназії східних мов №1 пишаються такими талановитими особистостями й щороку очікують зустрічі з ними… Людмила Масловська, учитель української мови та літератури

44

Моя гімназіє, твоя історія в моєму житті… Чи моя історія в твоєму житті? Чи моє життя в твоїй історії? Яка вона? Весела, що посміхається усіма своїми куточками, обличчями, очима учнів та вчителів. Сумна, що проводжає згаслим поглядом-спазмом-мовчанням тих, хто вже ніколи не зможе переступити твій поріг. Святкова, коли зустрічає і проводжає своїх діток на початку та в кінці навчального року, коли святкує різні важливі дати або зустрічає поважних гостей. Буденна, сповнена виконанням найважливішої справи свого існування- навчанням гімназистів. Бурхлива, наповнена дитячими голосами-зойкамивигуками, батьківськими тривогами-запитаннями-сподіваннями, учительськими сумнівами-стурбованістю-оптимізмом-впевненістю. І тиха, коли розпочався урок, й усі розбіглися-розійшлисярозсілися-розташувалися по класах, спортивній та актовій залах, бібліотеці й навіть на вулиці за столами, партами, комп’ютерами офлайн та онлайн (це вже таке віяння часу). Вона зустрічає, приймає, вітає усіх, хто прийшов, приїхав, завітав, навідався і забирає частинку нас, нашого часу, натхнення, емоцій, зусиль в обмін на свою увагу, любов, прийняття, вимогливість. Вона НАВЧАЄ читати, говорити, писати, рахувати, думати, висловлювати думки, спілкуватися дружити, любити. ЖИТИ! Навчає усіх нас: і дітей, і вчителів, і батьків. Навчає усіх разом і кожного окремо. Навчає саме того, що йому до снаги і саме зараз потрібно. Навчає мене 34 роки! Спочатку як учителя історії та правознавства, маму, дружину, сестру, дочку, подругу. А трохи згодом вона спонукала мене отримати другу вищу освіту і навчала вже як психолога, потім як бабусю одного, двох… п’ятьох

45

онуків. Я щиро вдячна тобі, гімназіє, за учнів, із якими пощастило мені познайомитися, спілкуватися та навчати, за випускників, яких пам’ятаю і пишаюся, за колег, із яким працювала, у яких навчалася, з якими товаришувала та продовжую це робити, за батьків своїх учнів, які співпрацювали, розуміли, довіряли! Я люблю тебе, гімназіє, і твоя чудова історія не тільки в моєму житті, а й у моєму серці! Ніна Новицька, учитель правознавства, психолог

46

2021 рік став переломним, адже у моєму житті з’явилась нова знайома – Київська гімназія східних мов №1. Я потрапила в таємничий, невпізнаний для мене світ чудових людей, східного колориту – і закохалася в них. Атмосфера цього незвичайного навчального закладу надихає на творчість, живить фонтаном енергії, карнавалить східними мотивами. Тут народжуються нові ідеї, які, як бентежні вихри, рвуться на волю, прагнуть шалених просторів, щоб нарешті перетворитись у прекрасну творчу оазу. Але чого ти вартий без підтримки тих самих «несамовитих» однодумців?! Адже саме вони, окрилені калейдоскопом ідей прекрасної нашої німфи Оксани Іллівни, є тими безцінними перлинами, які, завдяки своїй всеосяжній любові та відданості рідній гімназії, долають бурі та перелоги, щоб знову і знову приймати в свої теплі обійми нових ентузіастів. Із теплотою в серці згадую поїздку в Полтаву та Миргород, бо там я вперше познайомилась із моїми колегами, побачила в їхніх очах стільки доброти та підтримки, щирості та великодушності, що відразу зрозуміла: це люди, з якими я дуже хочу працювати довгі-довгі роки. Якби мене зараз запитали, що таке щастя, то я б відповіла: це такий стан душі, коли ти, зі щасливою посмішкою під маскою, летиш на роботу, не помічаючи тісняви в автобусі та метро, пронизливого вітру, що збиває з ніг, та льодяного дощу, який бризкає тобі в очі, а після роботи з тією ж щасливою посмішкою під маскою, плентаєшся з роботи додому, сприймаючи кожен день, як нову пригоду. Оце щастя!!! Многая літа тобі, моя завжди юна та прекрасна гімназіє!!! Алла Олійник, учитель української мови та літератури

47

Гімназія східних мов – школа унікальна, а історія її славна і повчальна

Перше моє знайомство зі школою - інтернатом відбулося далекого 1956 року, коли мене, студентку ІІІ курсу мовнолітературного факультету Київського педагогічного інституту імені Горького, направили на практику до школи-інтернату № 1. Саме у 1956 році на околиці Києва було відкрито школуінтернат № 1, тоді це була незвичайна школа (тепер вона носить назву «Київська гімназія східних мов № 1»), яка взяла на себе відповідальну роль замінити багатьом дітям сім’ю та дім. Держава в той час простягла знедоленим дітям руку допомоги: розмістився інтернат у збудованому в 1936 році приміщенні. Це була школа №140, у якій разом із українськими навчалися іспанські діти, бо там почалася війна. Під час Другої світової війни в цьому приміщенні знаходився госпіталь, після війни ж існувало дві загальноосвітні: російська № 93 для дівчаток і українська № 140 для хлопчиків. Сюди й ходили діти з дитячого будинку № 10, тепер це школаінтернат № 15, то були діти-сироти полеглих у війну офіцерів. Першим директором була Тетяна Костянтинівна Палладієва. Разом із нею працювало багато вчителів-ентузіастів. Спочатку тут навчалося 210 учнів: 7 класів по 30 учнів. На третьому поверсі розташовані спальні: ліве крило - спальні хлопців, праве крило – дівчаток. На першому поверсі була їдальня та спортивна зала (вона ж, за потреби, і актова зала). На другому поверсі знаходилось сім навчальних класів. У 1959 році, по завершенню навчання у педагогічному інституті, мене разом із чотирма однокурсницями було направлено на роботу до школи-інтернату №1. Тут нас прийняли як давніх знайомих. У 1959-1960 навчальному році школа – інтернат уже нараховувала 600 учнів. Значно зріс кількісно й педагогічний колектив. У 1964 році відбувся перший випуск «китаїстів» зі школиінтернату №1. На жаль, на той час продовжити навчання китайської мови у Києві випускники не мали можливості. Наші здібні й захоплені Сходом учні змушені були їхати далеко за межі України, щоб продовжити вивчати китайську мову. Вони успішно

49

навчалися у Владивостоці, Читі, Ташкенті. Після Палладієвої Тетяни Костянтинівни школу-інтернат №1 очолювали Васильєв Валентин Іванович, Сквирський Віктор Панасович, Ярошенко Віра Миколаївна. З 1975 до 2000 року на посаді директора школи-інтернату №1 працював Антонюк Павло Павлович. Він почав реорганізацію інтернату: школу-інтернат було реорганізовано в гімназію-інтернат східних мов №1. Змін зазнало все: від огорожі до даху - усе було переплановано та перебудовано. На оновленому шкільному подвір’ї з’явилися спортивні споруди, майданчики, створено оснащені технічними засобами навчання предметні кабінети, збільшилась кількість кабінетів китайської, англійської мови. Павло Павлович був не лише адміністратором і господарником, педагогом – практиком, але й генератором нових ідей. З метою підняття престижу школи поступово розпочалося вивчення, крім китайської мови, інших східних мов, як-от: арабської, гінді, корейської, японської, турецької, в’єтнамської, урду. З 2000-2015 року гімназію очолювали Фур’яка Анатолій Олексійович, Ткаченко Світлана Василівна, Кіт Юрій Петрович, в.о. директора Вербицька Олена Валентинівна. Нині пишається новітня історія рідного навчального закладу плідною творчою працею педагогів-новаторів на чолі з небайдужим директором Проскурою Оксаною Іллівною. За всі ці роки існування навчального закладу гімназія стала для дітей домівкою, опорою, надією на краще майбутнє. Дала їм путівку в життя, благословила на щасливе плавання в житейському морі. Випускники надзвичайно вдячні школі, що підготувала їх до життя, озброїла знаннями, навчила долати перешкоди, гартувала не лише тіло, а й дух, навчала розуміти справжні цінності в житті. А які щасливі ми (хто багато років чи усе своє трудове життя, як я, працювали в нашій освітній установі), що наші діти не зійшли з правильного шляху, гідно несуть у життя те, чого навчили їх у школі, у першу чергу - працювати, товаришувати, бути добрими, щедрими людьми, вдячними, відвертими, відповідати добром

50

на добро й бути готовими прийти на допомогу. Яку насолоду та нагороду за свою нелегку працю одержуємо ми, коли чуємо від своїх вихованців слова вдячності за прищеплену любов до предмета, який викладали їм, за те, що навчали цінувати людей, що дали можливість зрозуміти, що працьовитість, щире серце, скромність - це справжня краса людини. Міцного здоров’я всім, творчих злетів, успіхів, слухняних і вдячних учнів. Надія Олімпієва, учитель української мови та літератури, вихователь, завідувачка музею КГСМ (1956-2015 роки)

51

Доленосна китайська…

Рішенням Ради Міністрів СРСР в 1956-1957 навчальному році на базі школи-інтернату №1 в шкільну програму було внесено нову освітню дисципліну – китайську мову. Для навчання дітей «китайської грамоти» необхідно було знайти високо кваліфікованих педагогів. Такими першопрохідцями стали наші вельмишановні вчителі Чирко Іван Корнійович, який закінчив курси військових перекладачів на Далекому Сході, Литвиненко Микола Ілларіонович- випускник Харбинського політехнічного інституту, Соболь Антоніна Михайлівна- випускниця англійського коледжу в м. Циндао. У розробку методики викладання китайської мови в середній школі була покладена їхня титанічна праця, яка полягала в написанні підручників, посібників, методичних розробок, якими потім ще багато років користувались школи з вивченням китайської мови. Ми пишаємось автором китайських підручників Литвиненком Н.І. З-під його талановитого пера практично щорічно виходили підручники, збірники текстів, книги для позакласного читання, ієрогліфічні таблиці, різноманітна наочність. Коло викладачів китайської мови постійно змінювалося, розширювалося. Неоціненний вклад у процес навчання внесли Зінгер Фріда Соломонівна (випускниця Московського університету), заступник директора з іноземних мов, автор декількох підручників, з ім’ям якої пов’язана історія китайської мови того періоду; Плюшко Анатолій Дмитрович, який пізніше став першим послом України в КНР; Ботченко Єлизавета Захарівна, випускниця Московського університету; Минка Галина Михайлівна, випускниця Ташкентського університету, яка вільно володіла китайською мовою, чудово співала, танцювала та вчила цьому дітей, а пізніше продовжила свою благородну місію в Київському лінгвістичному університеті. З 1972 року в Київській гімназії східних мов №1 періодично проводились Всесоюзні семінари з питань викладання китайської мови середньої школи, де сходознавці ділились досвідом навчання цієї мови учнями з першого класу.

53

З 1989 по 1990 рр. наш заклад був базовою школою Міністерства освіти й Академії педагогічних наук СРСР. Свій внесок у вдосконалення освітнього процесу надала велика група випускників Читинського педагогічного інституту, китайськоанглійського відділення: Ваулін В.І., Мілюк К.С., Минко В.А., Орчинська Н.А., Павленок Т.В., Плотникова І.С., Сократова Л.Г., Федотова Л.А., Чжен В.А., Султанський П.А.(закінчив ІСАА при МДУ, працював Надзвичайним та повноважним послом у Китаї, Японії, Сингапурі). Учителі продовжили традицію написання посібників та програм. Багатьох колег уже нема серед нас, але їх імена будуть жити в нашому серці та пам’яті учнів. Цього ювілейного року хотілося б згадати випускників нашої гімназії, які після закінчення вищих навчальних закладів повернулись у якості учителів, зокрема, Ревенко Н.І., Павленок Т.В., Коробкіна С.В., Костюкова Т.Є., Кочергін О.Р., Гордєєва О.Н. На даний час успішно працюють Бойцова З.Ю., Харчук К.С., Вдовиченко К.Б. Ніна Орчинська, учитель китайської мови (1971- 2013 роки)

54

Життя присвячую освіті

Ще в дитинстві я зрозуміла, наскільки значною є роль учителя. І завжди тягнулася до тих, хто не тільки сам володіє глибокими знаннями, але й вміє знання донести до інших. Тож мій вибір професії, мабуть, був цілком закономірним. Адже вчитель – це насамперед бажання ділитися знаннями, це усвідомлення своєї відповідальності за дітей, яких довірили тобі батьки. Дуже гарно сказав про нашу професію академік Дмитро Лихачов: «Я завжди вважав цю професію найголовнішою у світі. Учительство — це мистецтво, праця не менш творча, ніж праця письменника чи композитора, але важча та відповідальніша». Більшу частину свого життя я віддала школі. До речі, працюю в тій самій київській школі № 1(тепер гімназії східних мов № 1), яку я закінчила в 1980 році. Чому я обрала саме цю школу? Тому що мені страшенно захотілося оволодіти китайською мовою – однією з найскладніших у світі (а саме в цьому навчальному закладі була спеціалізація – вивчення китайської мови). Мабуть, мої вчителі розгледіли в мені не лише добросовісну ученицю, але й уміння та бажання ділитися знаннями з однокласниками. І коли після отримання атестата про середню освіту постало питання про подальшу долю, мене рекомендували як одного з перших учнів Києва, хто зробив початкові кроки в опануванні незвичайної мови далекого Китаю, на навчання в єдиному у колишньому СРСР вузі такого профілю – Читинському педагогічному інституті імені Чернишевського, де й провчилася п’ять років. Здобувши вищу освіту, я повернулася до рідної школи й відтоді, з 1985 року, працюю тут, на освітянській ниві. Іноді я замислююсь: невже це правда? Невже так пролетів час? Так, справді, вже три десятиліття моє життя нерозривно пов’язане з гімназією, з педагогічним колективом, із учнями. З щирою повагою я ставлюся до колег по роботі: нашого ветерана Пилипенка Бориса Захаровича, мого земляка, надзвичайно скромної людини, яка сіє зерна добра в серцях своїх учнів. Саме він був заступником директора під час мого

56

навчання в школі-інтернаті №1 (1978-1980 рр.). Борис Захарович завжди був не байдужим до майбутнього випускників гімназії, тож і запропонував мені поїхати до Росії, до далекого сибірського міста Чити для здобуття педагогічної освіти, це з його легкої руки я стала педагогом, саме він на початку моєї педагогічної діяльності надавав моральну підтримку, переконав у правильності обраного шляху; Орчинську Ніну Олексіївну, викладача китайської мови, педагога з великої літери, вважаю своїм наставником учительської етики. Це висока честь – мати такого вчителя-наставника, як мудра, лагідна, чуйна Ніна Олексіївна; Сократову Людмилу Геннадіївну, мою колегу, викладача китайської мови. Вона – Заслужений вчитель України, нагороджена медаллю Сухомлинського. Саме з нею в 2006 році я брала участь у семінарі в московській школіінтернаті №11, з нею 2010 року очолювали українську делегацію учнів – учасників змагань у китайському місті Чуньцин. Багатьох її учнів я супроводжувала в 2012 році на навчання до міста Тяньцзінь. Людмила Геннадіївна – чудовий організатор, педагог високого класу, чуйна людина, яка надихає мене на творчість у педагогічній діяльності. Чжен Віру Абрамівну, яка тривалий час працювала заступником директора з іноземних мов, нагороджена медаллю Макаренка. Зараз вона продовжує роботу на посаді завідувача кафедри китайської мови, протягом багатьох років тісно співпрацює з посольствами країн, мови яких вивчаються в нашій гімназії; вона – берегиня нашої кафедри, яка завжди дбає про те, щоб не лише зберегти наші педагогічні здобутки, методичні наробки, але й примножити все, що спрямовано на підвищення якості навчання. Тож недаремно ми напівжартоманапівсерйозно кажемо їй: «Ви – наш ангел-охоронець!» Я – не єдина випускниця, яка після здобуття вищої педагогічної освіти повернулася до гімназії. Наприклад, Гордєєва Оксана Миколаївна, теж випускниця гімназії. До речі, її я навчала ще тоді, коли вона була першокласницею. Вона працювала у нас на кафедрі, і її діти навчаються теж у нас. Дехто з наших випускників, попрацювавши в гімназії, поїхав до КНР на стажування.

57

Стажування в Китаї у м.Харбін проходила і я. Звичайно, це було нелегким випробуванням, особливо для жінки-матері. Було важко, сумувала за сім’єю, за Батьківщиною, але зуміла подолати всі труднощі й дуже вдячна і китайським колегам, і керівництву гімназії, а особливо – своєму чоловікові, який майже рік був для наших синів і татом, і мамою… Досвід моєї роботи на кафедрі китайської мови дає змогу об’єктивно оцінити знання китайської випускниками. Та справжнє задоволення приносять здобутки тих, хто тепер працює в КНР або на українсько-китайських спільних підприємствах, у дипломатичних місіях, куди фахівців зі слабким знанням мови не беруть. Є чимало моїх випускників, які використовують знання китайської мови в бізнесі, на виробництві, у туристичних компаніях, на дипломатичній службі. Видатною подією в житті колективу нашої гімназії і в моєму особисто стала перемога гімназистів Джулай Олени та Лободи Данила в українському відбірковому турі міжнародної олімпіади «Китайський міст» у листопаді 2013 року. У моєму супроводі вони взяли участь у VI Міжнародних змаганнях знавців китайської мови та культури «Китайський міст» (КНР, провінція Юньнань, м. Куньмін), де змагалися 60 команд із різних країн світу. Українська команда у складі 5 осіб стала призерами цих змагань, виборола друге місце в командній першості. Я вдячна колегам, працівникам Посольства КНР в Україні та Інституту Конфуція, усім, хто на моєму тридцятилітньому шляху у сфері освіти допомагав, підтримував, нагороджував грамотами, дипломами, різними відзнаками, хто присвоїв мені почесне звання Посла Миру, а також звання Відмінник освіти. А найбільше я вдячна своїм учням, яких люблю навіть тоді, коли змушена ставити невисокий бал. Не ображайтеся на мене, мої юні друзі! Адже чим важче в навчанні – тим легше в житті! Тетяна Павленок, учитель китайської мови. Випуск 1980 року

58

1986 рік. Моєму синові 5,10. Час обирати школу. Адреса одна: Львівська, 25. Чому? Бо на той час це одна з елітних шкіл, мрія кожного, хто хотів отримати хорошу освіту. Чоловік пішов домовлятися, та надії я точно не мала. На той час працювала в дитячому садочку, хоча за спеціальністю учитель української мови та літератури. Діти були маленькими, тому про викладання у школі й не мріяла, хоча в снах давала уроки, бо була вчителем із дитинства. Уявіть моє здивування, коли чоловік сказав, що на ранок мене чекає директор школи, хоче зустрітися. Пам’ятаю, як на центральній алеї побачила красивого, високого, з військовою виправкою сивочолого чоловіка. Надзвичайно теплий погляд, приємна посмішка й спокій мене вразили. Познайомившись, запросив до школи працювати. Ось так разом із сином я переступила поріг школи-інтернату №1. Ось вони омріяні уроки, конспекти, які писалися вночі, а незабаром і відкритий урок у 5 класі. Страшенно нервувала. Продумала кожну хвилинку, але щось не пішло. Після уроку була дуже засмучена, потекли сльози невдачі. І знову мудрість й почуття гумору найдорожчої для мене людини – завуча Бориса Захаровича. Покликав до себе, посадив навпроти, думала, що зніматиме стружку, а він дістав із полиці, де стояли матеріали з’їздів КПРС, колоду карт. Питає: «Погадати?» Сльози змінились на усмішку. Дякую йому за підтримку. Скільки цих відкритих уроків було… Пильно за всім слідкував Савченко Михайло Пилипович. Та школа згадується, у першу чергу, людьми. Чаювання на

59

перервах. У кого вікно, той готував чай і канапки. І 10 хвилин були чудовим релаксом для всіх. А ще КВК між учнями та вчителями. Це чудові вечори підготовки, єдине дихання в унісон із дітьми. Ще пам’ятаю, як вирішили створити музей української хати. Як збирала по родичах усе, що було на горищах: прядку, полумиски, намисник, праску. А потім у гімназії був створений пані Зоєю чудовий музей. А учні проводили неймовірно цікаві екскурсії. Усе це в минулому, але коли чую: гімназія східних мов, серце наповнюється любов’ю, гордістю, радістю, що доля подарувала мені можливість бути членом чудового колективу, а головне – неймовірна співпраця з адміністрацією, бо коли йшла до школи, знала, що вранці біля центральних сходів буде стояти директор Павло Павлович й обов’язково привітно зустріне, поцілує руку й побажає хорошого трудового дня. Процвітання й розквіту тобі, моя рідна гімназіє! Галина Пастущак, учитель української мови та літератури (1986-1995 роки)

60

Незабутній погляд

У гімназії завжди щось відбувалося… Грандіозне… Масштабне… Неординарне… Бо Павло Павлович Антонюк, який створив цю неповторну Імперію Сходознавства, мав звичку ніколи не заспокоюватись на досягнутому… Так однією з його реалізованих «утопічних» (для декого) ідей стало започаткування Центру розвитку сходознавчої освіти як осередку координації всіх напрямів діяльності по розвитку діалогу мов і культур між країнами Сходу й України, що в ті роки тільки починав розвиватися в молодій незалежній Україні… Зв’язки з посольствами країн Сходу, організація щорічних міжнародних конференцій, волонтерська діяльність, обмін досвідом – це лише деякі напрями грандіозних проектів, реалізацією яких займався Центр, який мені довірили очолювати… Робочий ранок завжди починався з візиту в кабінет Палича (так ми його потайки називали), і вже, відчиняючи двері, можна було зрозуміти, у якому настрої «шеф», хоча зовні він ніколи не дозволяв проявляти емоцій… У той день я застала Антонюка за написанням листа, і по тому, як схвильовано виправляв, закреслював текст, було зрозуміло: лист цей дуже важливий для нього… Він навіть не відразу помітив мою присутність, а потім промовив: «Уявляєте, Валентино Миколаївно, Індонезія займає четверте місце у світі за кількістю населення, індонезійською розмовляє 270 мільйонів, а ми в гімназії до цього часу не вивчаємо цю мову!» Він сказав це так щиро й так переконливо, ніби це була особиста трагедія, а я мимоволі відчула себе навіть причетною до цього... І от я вже з листом на ім’я Надзвичайного й Повноважного Посла Республіки Індонезія, текст якого ми увесь тиждень відшліфовували, стою в коридорчику першого Посольства Республіки Індонезія в Україні – на той час вони навіть приміщення окремого не мали, а тіснилися на 11-му поверсі офісного приміщення на Дмитрівській. З чого почати? До кого звернутись? Вийшла до мене секретар, поцікавитися, чого я тут чекаю… І треба ж такому

62

статися – її патріотизм і небайдужість співпали з нашими. І ось уже я переконую її, як життєво необхідно вивчати нашим унікальним гімназистам індонезійську мову, як це важливо для розвитку індонезійсько-української дружби! Прошу її знайти слова, щоб донести цю їдею до представників Посольства… І почалося… Індонезійці виявились дуже схожими на нас, українців, своєю щирістю, відкритістю, розумінням важливих духовних цінностей… У гімназії за сприяння Посольства було створено Центр українсько-індонезійської дружби, індонезійська мова почала вивчатися факультативно, а викладачами стали самі представники Посольства. Згодом із Індонезії для роботи в гімназії направили хореографа, який навчав унікальним індонезійським танцям різновікові групи учнів, а сам опановував українські композиції. Майже всі вихідні вчителі й учні гімназії проводили в резиденції посла, де, спілкуючись на цікаві й важливі теми, мали змогу скуштувати смачні індонезійські страви, поспівати караоке, подивитися фільми, словом, доторкнутися до цікавої, глибинно екзотичної культури такої далекої, а тепер такої близької Республіки Індонезії. Кілька років поспіль випускники гімназії разом із атестатами отримували сертифікати про вивчення курсу індонезійської мови, видані Посольством. А деякі з них, вигравши Гранди, продовжили навчання в цій екзотичній країні, пов’язавши з нею своє життя… Саме ця гімназійна сторінка дозволила мені раз і назавжди усвідомити одну незаперечну істину – рушійною силою будь-якої справи є небайдужість, неспокій, прагнення віддати втіленню ідеї всі свої сили і йти до мети, навіть коли, здавалось б, місія нездійсненна… Сумніваєтесь? Даремно… Варто лише пригадати той незабутній погляд нашого Палича – мудрий, сміливий, у якому однодумці бачили майбутнє нових звершень… Валентина Пащенко, керівник Центру розвитку сходознавчої освіти КГСМ№1 (2003 -2007 роки)

63

Сім’я – це найдорожче, що є у кожного в житті! Моя гімназія – це і є моя родина! Три покоління нашого родоводу пов’язали свою долю з долею гімназії! Моя гімназія–це рідна школа. Школа, де мама Валентина Григорівна працювала медичною сестрою довгих 25 років. Часом, проходячи повз медичний пункт, хочеться, як у дитинстві, забігти до матусі й поскаржитися, що ніби болить голова, а у відповідь отримати поцілунок та вітамінку! Моя гімназія–це обійми зранку й увечері, коли ти лягаєш спати й прокидаєшся, бо живеш в інтернаті. Моя гімназія– це мій брат, який частенько «тішив» нас кумедними витівками, звеселяючи одноманітне шкільне життя, після яких мама відвідувала кабінет директора Антонюка П.П. Зараз Володя - прекрасний сім’янин. Його донька Марина закінчила нашу гімназію із золотою медаллю, а син Назар навчається в 6 класі. Моя гімназія – це сестра Валюшка, із якою ми не раз прогулювали уроки в старшій школі, а мамі казали, що ніби не змогли сісти в маршрутку. І як покарання, їздили потім із мамою на сьому ранку. Моя гімназія – це мій син Сашко, замріяний філософ-правдошукач, який успішно закінчив школу й торує свій життєвий шлях. Моя гімназія- це моє теперішнє, де навчається донька Софійка у 10 класі, красуня-відмінниця, мамина та татова помічниця, утіха та надія. Це моя робота, де я працюю 21 рік учителем початкових класів. Це мої учні, галасливі, щирі, відверті. Це мої колеги, адже поруч зі мною працює команда найталановитіших,

64

найкреативніших, найрозумніших колег-друзів. А очолює цей «учительський оркестр» головний диригент, красива і розумна, розуміюча та креативна Проскура Оксана Іллівна! Бажаю нашій школі процвітання, нехай ніколи не стишиться шкільний дзвінок у коридорах, нехай дитячий гамір затихає лише на канікулах. Педагогічному колективу - наснаги навчати наших діток, терпіння до їхніх пустощів і, звичайно, здоров’я для втілення всього найкращого в маленьких серцях. Моя гімназіє, моя родино, з 85-річчям! Ольга Рудь (Журавльова), учитель початкових класів. Випуск 1992 року

65

Мої професійні досягнення як віддзеркалення успішності закладу освіти

Мої життєві дороги, професійні досягнення пов’язані з 1977 р. із мальовничим Святошином, із Київською середньою школою-інтернатом № 1 із поглибленим вивченням китайської мови – Київською гімназією східних мов № 1. Моє становлення як столичного вчителя історії, заступника директора з науковометодичної роботи проходило під керівництвом талановитого директора П.П. Антонюка, кандидата педагогічних наук, ветерана Другої світової війни, завуча А.К. Свиридова, кандидата біологічних наук, старшого вихователя І.Д. Добрелі. Півторарічна служба в армії (війська ППО) не перервала мою подальшу «інтернатську ідилію», а додала нової наснаги, витримки, життєвої мудрості. Педагогічний колектив, як єдина родина, опікувався становленням професійної майстерності кожного педагога. В.А. Кульчицька, Г.Й. Ігнатенко, В.С. Осауленко, Г.Г. Костюкова, Г.І. Звєрюгіна, М.І. Литвиненко, А.М. Бровченко-Соболь, В.О. Минко, Ф.С.Зінгер, Н.О. Орчинська, Б.З. Пилипенко, В.М. Сухов, В.М. Брельгіна, Н.К. Олімпієва та інші назавжди в моїй пам’яті, в історії закладу освіти. Союзне підпорядкування школи-інтернату №1 з 1981 р. змінило підходи, вимоги до професіоналізму вчительства. Новий «китайський вітер» повіяв на інтернатську родину в 1984 - 1990 рр., коли вона стала об’єктом налагодження радянсько-китайських відносин у галузі освіти, об’єктом показу для іноземних делегацій, навчання та стажування вчителів китайської мови в КНР. Залишився яскравий світ у моєму житті від перебування в КНР у складі офіційної української делегації освітян (жовтень 1991 р.). До досягнень в інноваційній діяльності гімназії додалися різні громадські доручення. Моя робота завжди була тісно пов’язана співпрацею з науковцями. В.Ф. Паламарчук, В.М. Зоц, І.Г. Єрмаков, В.І. Кизенко, А.В. Лопухівська, Г.М. Ісаєва, В.Г. Редько, Г.О. Васьківська, С.В. Косянчук, С.П. Паламар, С.І. Болтівець, Ф.Л. Левітас, О.О. Салата, Т.Л. Гінетова, А.Ю. Подольский, Ю.В. Смілянська, С.М. Мартиненко, А.Г. Панченко завжди підтримували

67

розвиток наукової, методичної роботи в Київській гімназії східних мов № 1. Із вдячністю відзначаю співпрацю з київськими педагогами В.А. Дрижаковим, Є.П. Войтовичем, О.Л. Перміновою, С.М. Сущенко (Кравченко), Т.Л. Спіжевою, В.П. Горгоц, Г.Г. Ковганич, А.О. Фур’якою, В.В. Даниленком, із Т.Г. Шепелявенко (Київщина), Н.П. Онищенко (Ніжин), П.С. Мартиновим (Новочеркаськ, Росія). Взірцем для мене завжди був мій учитель історії, директор Крутівської середньої школи О.Я. Коляда. У школі-інтернаті №1 очолював туристсько-краєзнавчу роботу, використовуючи свій досвід завуча, директора Республіканських дитячих екскурсійно-туристських баз Міністерства освіти УРСР у Ленінграді (Санкт-Петербурзі), Мінську, Києві, Волгограді, Москві під час шкільних канікул. Збагачувався досвід від керівництва районною школою молодого вчителя історії (1984-1991 рр.), районним методичним об’єднанням вчителів суспільствознавчих предметів (1991-1998 рр.), робота методистом за сумісництвом у науково-методичному центрі районного управління освіти (1998-2006 рр.). Становлення загальної середньої освіти в незалежній Україні потребувало нових підходів. На багато років у гімназії «прописалися» навчальні семінари, практикуми, Всеукраїнські науково-практичні конференції з актуальних проблем освіти, діалогу мов, культур, цінностей особистості. Нового досвіду додавала участь у роботі комісії з історії науково-методичної ради при Міністерстві освіти і науки України (1995-2006 рр.), у журі І - ХХІ Всеукраїнських турнірів юних істориків (1998-2019 рр.), у журі Всеукраїнських учнівських олімпіад із історії (1998-2003 рр.), організація київського міського осередку Всеукраїнської асоціації викладачів історії, громадянства та суспільних дисциплін «Нова Доба» з президенством у цій авторитетній організації (2009-2010 рр.), участь у редколегії журналу «Історія в школах України» (2010-2015 рр.). Презентував власний досвід викладання окремих

68

навчальних курсів тематики Другої світової війни на міжнародних навчальних семінарах, науково-практичних конференціях у Білорусі, Великій Британії, Польщі, Ізраїлі, Нідерландах, Франції, Молдові, ФРН. Обирався делегатом всесоюзного з’їзду працівників освіти (1988 р.), ІІ та ІІІ Всеукраїнських з’їздів працівників освіти (2001 р., 2011 р.). Відзначений державними, відомчими нагородами СРСР, УРСР, незалежної України. У 2004 р. мені було присвоєно почесне звання «Заслужений вчитель України». Почесний миротворець. Посол Миру. Мій внесок і в присвоєнні нашому закладові освіти статусу «Асоційована школа ЮНЕСКО», успішне проведення академічного (2006-2012 рр.), всеукраїнського (2012-2019 рр.) рівнів дослідноекспериментальної роботи на базі гімназії. Пишаюся своїми учнями - нині вченими, дипломатами, викладачами, вчителями, економістами, перекладачами, правознавцями. Мої досягнення у професійній діяльності, громадській роботі -віддзеркалення успішності педагогічної системи закладу освіти, побудованої на засадах людиноцентризму, демократизму, диференціації та індивідуалізації, полікультурності, аксіологічності, соціальної та громадянської відповідальності. Михайло Савченко, заступник директора з навчально-виховної роботи

69

Гімназія в житті нашої родини

Гімназіє, ти наша честь і слава, Ти – сонце знань, ти – провідний маяк, Скарбниця золотих років дитинства І стежка, що веде на добрий шлях... Про нашу гімназію хочеться говорити віршами… Справді, три чверті життя нашої родини пов’язані з гімназією. І це були роки, сповнені творчості, молодої сили, час навчання і дорослішання наших дітей та вибору ними життєвої дороги. У далекому 1993 році ми повернулися з Сибіру, де проходив службу батько сімейства – Сергій Павлович Сегеда, військовослужбовець. Саме він обрав «китайський інтернат», як за старою звичкою називали гімназію, для навчання своїх синів Івана й Павла. Сюди ще його самого батьки планували віддати вчитися, проте через складне сполучення між Києвом та Ірпенем відмовилися від задуму. Перший наш візит був невдалим. Хтось із педагогів запевнив, що Івана не приймуть, так як дітей брали до першого класу з шести років, а йому виповнилося сім. «Нічого, у нас ще 5-річний Павло є, прийдемо наступного року», - вирішили ми. У 1994 році привели молодшого сина. Після проходження складного конкурсного відбору Павлика прийняли до гімназії! У директора гімназії Павла Павловича Антонюка була цікава традиція: він неодмінно зустрічався з родинами майбутніх першокласників. Сам колишній військовий, Павло Павлович був прихильний до родин офіцерів. Після приємної розмови раптом заявив: «Візьмемо й вашого старшого, якщо їх мама піде до нас працювати». Так вирішилася доля не тільки синів, але й моя. Зоя Миколаївна Сидорова стала першою вчителькою Івана, а Людмила Сергіївна Денисенко – Павлика. Перша моя посада – керівник біологічного гуртка лікарських рослин у «сільськогосподарській лабораторії» гімназії. Про неї варто сказати окремо. На невеликій ділянці тут жили всі домашні тварини: коні, корови, різні породи птиці, не кажучи вже про собак, котів та папуг. Тут у великій теплиці росли екзотичні

71

рослини, за якими доглядали учні. Юні натуралісти на перервах і після уроків постійно знаходили собі тут заняття. Для столичної школи це був справжній контактний зоосад! Справу, яку мені доручили, я намагалася виконати якнайкраще. За насінням лікарських рослин поїхала до відомого травника Товстухи в Яготин, який не тільки прийняв незнайому вчительку, а й поділився насінням усіх рослин, подарував свою книгу. Наступного року дослідна ділянка заквітчалася ехінацеєю пурпуровою, зазеленіла різноманітними лікарськими травами… Доводилося ходити на заміни. Через рік у Павла Павловича з’явилося нове бачення: директор доручив мені за канікули написати навчальну програму нової дисципліни «Народознавство країн Сходу» для 5-11 класів. Літню відпустку провела в бібліотеці імені Вернадського, перелопативши масив літератури з філософії, релігії, літератури, звичаїв і традицій народів Сходу… Програма була готова, і я, біолог за освітою, писала розробки уроків із нової дисципліни та працювала, як потім написала одна з моїх молодших учениць, щоб «мова, яку ми вчимо довгий час, сприймалась як мова народу». А старшокласники жартували на випускному, що я «за спецпрограмою готую фахівців для роботи у східному регіоні»… Нові завдання, які постали переді мною як педагогом, призвели до зміни фаху: я закінчила Київський університет імені Бориса Грінченка й стала вчителем зарубіжної літератури. Адже література – душа народу, її вивчення – спосіб пізнати його менталітет. Згодом я стала навчати учнів літератури країн Сходу. Водночас учні з 1 по 11 клас вивчали українознавство. Це відіграло цікаву роль у житті нашої родини. Якось до гімназії у черговий раз навідалося телебачення, і ведуча запросила україномовні родини з двома дітьми для участі в телешоу «Лего-експрес» (врахуйте, у 90-і роки в Києві панувала російська мова). І там за правильну відповідь на фінальне запитання з українознавства (учитель Варвара Миколаївна Брельгіна) другокласник Павлик виграв для сім’ї автомобіль! Питання дороги з Ірпеня до гімназії вирішилося чудово! А дев’ятирічний Іванко тоді ж в ефірі на всю Україну заявив,

72

що стане дипломатом! І ця мрія збулася. Нині Іван Сегеда - другий секретар у посольстві України в Кувейті. Гімназія дала крила! Дев’яності роки були непростими. Чоловік–військовий місяцями не приносив ні копійки зарплати. А завдяки Павлу Павловичу ми вчасно отримували платню, тільки раз була затримка зарплатні вчителям на 2 тижні. Діти педагогів були прирівняні до інтернатних, вони могли в гімназії безкоштовно харчуватися, їм шили шкільну форму. Хто пережив дев’яності, може оцінити цю допомогу гімназії педагогам і кожній родині зокрема. Унікальність гімназії була і в її внутрішньому влаштуванні. Як жартував мій чоловік, «окрема дитяча республіка». Тут не тільки навчалися, але й жили (спальні були на 4 поверсі молодшого корпусу) діти з інших міст, які виявили нахил до східних мов. На території гімназії, крім сільськогосподарської лабораторії, була пекарня (продавали смачнючі булки), швейна майстерня (шили форму для гімназистів), пральня, басейн, лікарські кабінети, де дітей і вчителів приймали профільні фахівці, спортзал із тренажерами, зал для урочистих подій та проведення класних заходів, чудові українська, китайська кімнати для гостей гімназії… А гості були часто, зокрема посольства Сходу. Тут також згодилися учням основи дипломатичного протоколу, які вивчали старшокласники в курсі сходознавства. З ініціативи Михайла Пилиповича Савченка для зацікавлення Сходом нами було створено Клуб юних дипломатів (КЮД), який складався з секторів за назвами й кількістю східних мов, які вивчалися в гімназії. Зав’язалися стосунки зі школами Китаю, Японії, Ірану… Особливо виділявся японський сектор «Томодаті» КЮДу, дружні зв’язки тривають понад 20 років! Було створено музей сходознавства, який існував до 2006 року. Маючи нахил до журналістики, я відшукувала таланти серед гімназистів, і ми разом із 1997 року випускали газету «Орієнталія», яка, до речі, була однією з перших шкільних газет у столиці. Для мене велика честь бути причетною до цих ініціатив, плекати й розвивати цікаві справи.

73

Після народження дочки Софії й перебування у відпустці по догляду за дитиною знову довелося змінити фах. Сходознавство як навчальний предмет почали читати молоді педагоги англійською мовою, а я стала вчителем зарубіжної літератури. Занурення у світ художнього слова принесло чимало нових ідей, зокрема впровадження театральної педагогіки в роботу на уроках, у навчання і виховання класу, де я стала класним керівником. Аж до вимушеного карантину кожного семестру ми готували нову виставу й навіть перемогли в конкурсі шкільних театрів! Гімназіє! Двадцять вісім років із твоїх вісімдесяти п’яти ми йдемо разом… Гортаю сторінки спогадів, як найкращу книгу. І немає жодної зайвої сторінки. 2022 року до гімназії прийде моя внучка, дочка Павла Євгенія. Тобто історія нашої родини в історії гімназії триває. Вісімдесят і п’ять! Хай буде сто і більше! Хоча роки спливають, як вода, Але не може школа постаріти: Для нас, гімназіє, ти завжди молода! Жанна Сегеда , учитель зарубіжної літератури

74

З історії китайської мови…

1957 року з ініціативи М.С. Хрущова у школі-інтернаті №1 м.Києва ( таку назву мала тоді наша гімназія) було запроваджено вивчення китайської мови. На запрошення Міністерства освіти України приїхали викладачі Чирко Іван Корнійович, Литвиненко Микола Іларіонович та я – Бровченко Антоніна Михайлівна. Усе довелося починати із чистого аркуша: ні підручників, ні посібників не було. Нам довелося докладати максимум зусиль для створення підручників із китайської мови початкової школи. Невдовзі макети новостворених книжок були відправлені до Москви й визнані найкращими. Але окрім підручників, необхідні були наочні посібники. Саме я опікувалась ієрогліфічними таблицями для правильного каліграфічного написання. 1962 року закінчивши Ташкентський державний університет, до нас приєдналася моя сестра Бровченко Галина Михайлівна (пізніше прізвища змінились: моє на Соболь, сестри Галини - на Мінка. Для розробки нових підручників раз на два роки проводилися семінари, на яких обговорювалися нові методики та напрямки в навчанні китайської мови. 1972 року такий семінар із успіхом пройшов у нашій школі. З часом відбувалися обміни викладачами, розширювалися культурні та дружні зв’язки, які стали невід’ємною складовою сьогоднішнього успіху випускників на міжнародних конкурсах та олімпіадах із китайської мови. Мої перші випускники 1964 року Валя Трусиліна, Галя Миронченко, Оля Козак, Ірина Бєлоглазова, Лариса Горська, а вихователем цього класу була Кульчицька Валентина Андріївна. У лютому традиційно відбувалися зустрічі з випускниками. Згодом наша школа –інтернат №1 змінила назву на Київську гімназію східних мов, а директором став Антонюк Павло Павлович. Часи змінювались, східні мови додавались, але китайська залишалась пріоритетною. По закінченні школи випускники продовжували вивчення китайської у вузах України. Багато викладачів китайської мови приїздили із Ленінграду, Москви, Чити. Це Сократова Людмила Геннадіївна, Мілюк

76

Катерина Степанівна, Чжен Віра Абрамівна, Павленок Тетяна Василівна. Довгі роки завучем зі східних мов були Зінгер Фріда Соломонівна, Орчинська Ніна Олексіївна та Чжен Віра Абрамівна. А один із перших учителів китайської мови Плюшко Анатолій став невдовзі першим послом України в Китаї… Роки пролетіли швидко, але незабутніми залишилися саме ті, які провела у стінах рідної школи! З днем народження, рідна школо, віват, моя гімназіє! Антоніна Соболь, учитель китайської мови та літератури (1957-1995 роки)

77

Наша Київська гімназія східних мов №1 цьогоріч святкує 85-річний ювілей. Для людини це досить серйозний вік, а для школи? Думаю, також, адже величезна кількість учнів закінчили наш навчальний заклад, безліч різноманітних подій відбулося саме тут. У гімназії відтворена історія усієї країни: змінювалась назва, але вона залишається рідною альма-матер для багатьох поколінь випускників! Причинами популярності цього закладу є не лише збереження традицій та здатність прилаштовуватись до вимог сучасної реальності, а й чудовий творчий педагогічний колектив. Я пишаюсь тим, що все життя працюю вчителем китайської мови в цьому чудовому закладі. Перші вчителі китайської мови, які працювали ще з радянських часів, були справжніми ентузіастами своєї справи, самостійно створювали посібники, адже наша гімназія стала першим навчальним закладом на теренах Радянського Союзу, у якому вивчалась китайська мова. Не можу не згадати Литвиненка Миколу Іларіоновича, високоосвічену людину, інтелігента, який чудово володів китайською та японською мовами. Особливої поваги заслуговують Соболь Антоніна Михайлівна та Минко Галина Михайлівна, які для багатьох вихованців інтернату стали не лише вчителями, а й рідними людьми. З великою вдячністю згадую свого наставника Орчинську Ніну Олексіївну, яка стала для мене, молодого педагога, духовно близькою людиною. Вона вчила своїм особистим прикладом професіоналізму, спрямовувала бурхливу творчу діяльність молодих учителів на покращення якості освітнього процесу,

78

навчала створенню посібників китайської мови, які б відповідали вимогам сучасної освіти. У той час директором цього чудового закладу був Антонюк Павло Павлович, який більшу частину життя присвятив вихованню майбутнього покоління, а його ідеї до сьогодні є актуальними. Павло Павлович з теплотою в серці зустрічав молодих спеціалістів, для нас школа ставала рідним домом на довгі роки. Я ніколи не забуду його батьківської любові, адже мій дім та рідні були далеко, а так хотілось відчути тепло та затишок, добру пораду. Безумовно, згадується також ім’я Пилипенка Бориса Захаровича, завуча з навчально-виховної роботи, неймовірно талановитої та скромної людини, великого професіонала своєї справи, учителя фізики, якого обожнювали учні, його яскравим дотепним гумором захоплювались батьки та колеги. Ось вже більше шести років гімназією керує директор нової формації Проскура Оксана Іллівна, яка уміло прийняла нелегке кермо адміністративної роботи, продовжує багаторічні традиції, започатковані її попередниками, сміливо рухається вперед, перетворюючи нашу гімназію на сучасний навчальний заклад, гідний європейських стандартів. Вона як справжній керманич, впевнено веде корабель під назвою «Київська гімназія східних мов №1», долаючи підводні течії та рифи, перемагаючи бурі та шторми. Оксана Іллівна за короткий час змогла осягнути складний механізм керування гімназією, втілити найкращі досягнення сучасної педагогіки, щоб зробити життя нашої гімназії захоплюючим та незабутнім. Важко навіть уявити, скільки сил вона доклала для того, щоб гімназисти змогли отримувати не лише якісну освіту, а й родинний затишок. Оксана Іллівна, як справжня господиня, зуміла створити затишок у гімназії та на її території, стала справжнім другом для учнів і педагогічного колективу, порадником для батьків. Напередодні ювілею гімназія продовжує жити активним життям, вирішує освітні питання, проводить заходи всеукраїнського та міжнародного рівнів. Така копітка робота

79

приносить свої плоди, адже її учні стають переможцями багатьох конкурсів та олімпіад не лише в Україні, а й у світі. «Міст китайської мови», «Перлина Сходу» були нагороджені преміями та грандами посольств. У цей 85-річний ювілей я хочу побажати всім педагогам та учням творчих успіхів, радості, натхнення. Сподіваюсь, що знайдуться нарешті кошти для будівництва нової споруди для нашої гімназії. Людмила Сократова, учитель китайської мови

80

Вісімдесят п’ять років… Багато це чи мало? Для Всесвіту – мить, для людини – зрілий вік, для Київської гімназії східних мов – ювілей. Вагомий, значимий, урочистий, насичений копіткою працею, досягненнями, успіхами, злетами. Пригадую, як 14 років тому переступила поріг рідної гімназії, рідної, бо тут я навчала і вчилася сама, зростала моя особиста та професійна майстерність. Три роки тому гімназію закінчив мій старший син, молодший – вже в четвертому класі й мріє, як перейде до старшої школи, бо бажає ходити коридорами, де панує дружня доброзичлива атмосфера. Гімназія живе цікаво, творчо, креативно, адже змогла об’єднати в одну шкільну родину всіх: дітей, батьків, педагогів. Щоранку заходжу на подвір’я гімназії, оточене високими соснами та дубами, радісно зустрічаю своїх учнів і колег, які поспішають здобувати знання, навчати та відкривати для себе захоплюючий світ. 85 років моїй гімназії! Але вона не старіє, бо наповнена дзвінкими голосами, сміхом своїх вихованців, які, покинувши стіни рідної школи, будуть пишатися та пам’ятати, творити та відкривати нове в житті. Олена Степанюк, учитель англійської мови

81

2000 рік… Я вперше переступила поріг Київської гімназії східних мов№1 як учитель. Де зазвичай вчаться діти? Звісно ж, у школі. У великих красивих сучасних приміщеннях… Але хотілося працювати саме тут: у цій старій будівлі, де навіть стіни дихають історією та наукою. КГСМ — це велика спільнота людей, учителі, батьки, діти, що мають єдину мету: навчити й виховати людину ХХІ століття серйозну, ерудовану, яка володіє кількома мовами, а одна з них — східна! Саме тут я — учитель. Як це чудово, коли ти, прокидаючись рано-вранці, знаєш, що підеш туди, де на тебе чекає твій улюблений клас, колеги-друзі, котрим ти безмежно вдячна за досвід, підтримку, за участь у спільних проєктах, за незабутньо проведений час поза школою (екскурсії, походи в театри, виїзні семінари). Хочеться пригадати людину, яка була моїм першим наставником, порадником, коли я лиш почала працювати, знайомитись із колективом, традиціями, правилами цього закладу. Це директор Павло Павлович Антонюк. Це людина, що знала істину, людина з відкритим серцем і волею, людина — переможець. Усім колегам я вдячна за свої успіхи, досягнення, за допомогу в професійному зростанні. Моя чудова кафедра вчителів української мови та літератури... До неї я долучилася не відразу, але хотілося працювати саме з ними — розумними, красивими, енергійними та креативними. Пишаюся своїми випускниками. Деякі з них, уявіть собі, є

82

моїми колегами-мовниками. Упевнена, що бути вчителем, який дає знання, виводить дітей на прямий і світлий шлях, це важливо, цікаво й сучасно. Успіхів тобі, моя КГСМ №1, залишайся першою завжди й у всьому! Людмила Темченко , учитель української мови та літератури

83

«Мрійте, мрії мають властивість збуватися…». Моя історія - це моя гімназія, це моя здійснена мрія: мрія стати вчителем! «Наталю, прокидайся, пора до школи…»-через роки тихо ллється ніжними переливами звуків мамин голос. Так, я маю йти до школи, але не просто як школярка, якій потрібно перейматися контрольними з хімії, «літучками» фізички чи виконанням різноманітних домашніх завдань. Я-учитель, до того ж улюбленої української мови, і мріяла про це ще з шостого класу… Шкільні роки давно минули, але Перше вересня для нас назавжди лишилося родинним святом, до якого ретельно готуємося разом. «Ну що ж, пані Наталю,- лукаво примружуючи око, промовив директор Павло Павлович,- у нас є для Вас місце, пишіть заяву». І… полилися уроки, перечитування творів, численні перевірки зошитів, відвідування театрів, мандрівки Україною. Незвичайний «китайський інтернат» (гімназія тоді носила саме таке ймення) уже вабив своєю назвою, адже, здавалося, тут має діяти щось східноекзотичне як для пересічного українця, магічне та незвідане. І дійсно, простенька будівля містила щось магнетичне, адже ось уже близько тридцяти років учителюю саме тут… «Друг — це найкраще, що в тебе може бути, і найкраще, чим можеш бути ти…». Моя історія –це мої колеги, які з роками стали рідними та близькими друзями. Приязно, з теплом та гостинністю прийняли мене дівчата початкової школи, і ось уже Новий рік ми святкуємо разом, весело теревенячи на будь-які теми. Пройшли роки, але з щемливою ностальгією згадую наші чаювання, балачки, перший учительський досвід. Строгою та гордовитою видавалася тоді

84

старша школа, але й тут щоранку мене зустрічав теплий погляд директора, посмішки колег та родинний прийом «українців». Через роки в пам’яті виринають насичені тижні мови та літератури, театральні інсценівки з дітьми, перевірки медальних робіт, віршові вітання колегам… «Мама-це найкрасивіше слово, вимовлене людиною…». Моя історія – це моя матуся Ковальчук Ольга Миронівна! Після багаторічної роботи в заводській типографії вона стала справжньою господинею гімназії, обіймаючи посаду вартівника. Знала всіх-всіх учнів, переймалася долею учителів, до неї йшли за порадою, допомогою, ніщо не могло втекти від її пильного ока. Часом проходячи повз центральний вхід, вслухаюся в розмови, і мені видається, що ніби чую мамин голос, жарти, веселий анекдот, настанови чи застереження якомусь бешкетникові. Змінювалися назви закладу, колеги, виринали з обіймів школи учні, але нетлінними залишаються традиції гімназії: тепло, людяність, навчання та розуміння. І ось сьогодні славетна та ще юна ювілярка розчинятиме двері наступним поколінням гімназистів! Досвідчена та водночас молода, вимоглива та розуміюча, довгі роки виховуй, навчай, твори, моя рідно школо! З ювілеєм, моя рідна гімназіє! Наталія Тихоненко, учитель української мови та літератури

85

Я тримаю руках волохату морську свинку, моя подруга дістає з акваріуму черепаху, хтось годує папуг, а хтось поливає квіти в теплиці. Навколо стадіону їде бричка з конем. У бричці кілька учнів. Сьогодні хтось дозволив покатати дітей. Аромат свіжої випічки. Тістечко «персик», зірочка з пісочного тіста, булочки з повидлом... Біля входу в їдальню стоять Борис Захарович та Іван Дмитрович. Ми намагаємось пронести під одягом якомога більше хліба, щоб погодувати шкільних курей та качок... Батьківські збори. Невимовна дитяча радість. Більшість дітей залишаться й гратимуть у «козаків-розбійників». Особливо ми полюбляли ховатися в підвалі. Страх. Я не вмію пірнати, а чоловік з лисою головою змушує всіх пірнати за шайбою, яку він кидає на дно басейну. Гіркуватий присмак чаю з шипшиною, який ми пили після плавання. Ми вперше смакуємо китайську їжу, намагаємось схопити шматочок паличками, відкриваємо незвичний для нас, дітей, смак зеленого чаю. Спогад про дівчину з довгим волоссям та чарівним голосом на ім’я Мар’яна. Ми на сцені - вона солістка, зірка, а ми, молодшокласники, співаємо сумну китайську пісню про дружбу. Чи багато людей світу у свої 11 років знали столицю Королівства Бруней? А я знала. Ми збираємося класом у ліс на уроці природознавства. Там збираємо листя, бавимося, обговорюємо «важливі» справи. «У річку гоп! На берег- гоп!» - крізь роки в моїй голові лунають дзвінкі голоси вчителів фізкультури.

86

«У соседей восточных в саду, много белых растёт тополей…». Я досі пам’ятаю ці рядки поезії Су Ши, яку ми в 5 класі вчили на уроці китайської. «Телевізор», у якому ми уявляли себе дикторами телебачення, геніальний винахід нашої першої вчительки. Сидячи за екраном у 3 класі, я розповідала про користь миття рук. Жаба, яка жила у 2-Б і одного дня безслідно зникла. Гурток петриківського розпису. Пензлик із котячої шерсті (постачальником шерсті був кіт вчительки). Обійми найулюбленішої у світі виховательки. Пам’ятаю, як ми на шаленій швидкості неслися їй назустріч після закінчення уроків. Черга з 20 учнів біля кабінету фізики. Усі здають «заліки». Учитель, на перший погляд, суворий і непохитний, ніяково ховає посмішку. Учитель історії - вічне сяйво чистого розуму. Учителі, наставники, друзі, недруги, знайомі, ті, чиїх імен я не пам’ятаю, і ті, чиї імена я ніколи не забуду. Їх було багато, і всі вони тісно пов’язані з одним місцем - Київською гімназією східних мов №1, де й перетнулись наші шляхи. Катерина Харчук, учитель китайської мови. Випуск 2007 року

87

Почала я свій педагогічний шлях у Київській гімназії східних мов № 1, коли гімназії виповнилося 80 років. І це вже був той колектив, який загартувався в роботі, з’єднався духовно за різних випробувань і, звісно, під час спільного відпочинку. Перше, що впадало в око, це чемність, толерантність учнів, та неймовірно- постійна їх зайнятість. З часом я зрозуміла, чому! Біля мого кабінету висів такий собі малесенький плакатик: «Не сиди так просто, мисли!». А тут це дійсно є так! Саме тут усі постійно працюють! Постійно вдосконалюються за фахом, постійно піклуються про учнів, про колег, постійно вчаться всьому та всюди! Коли опиняєшся в такому комфортному середовищі, стає тепло на душі й хочеться працювати ще краще. Закарбувалося в пам’яті свято Першого дзвоника, яке щороку різне; і День вчителя із чудовими концертами високого ґатунку; і свято осені; і Різдвяні вечорниці, які збирали весь колектив у актовій залі під величезною ялинкою; і зустріч весни; і день Останнього дзвоника, що викликає сльози розчулення, коли бачиш наших дітей, що подорослішали… Як швидко виростають наші діти… І знову черговий раз треба відпускати їх у доросле життя! Що ж, у вчителів – найкраща робота, бо пишемо ж ми щодня на дошці «Класна робота»! А нам вже 85! Але всі ми молоді душею! Зі святом, молода ювілярко, зі святом, моя рідна гімназіє! Марія Янковська, учитель фізики та інформатики

88